Понедельник, 23.07.2018, 16:25
Меню сайта
Block title
Статьи [11]
Категории раздела
Статьи [11]
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Форма входа
Поиск
Друзья сайта
  • Официальный блог
  • -->

    Каталог статей

    Главная » Статьи » Статьи

    Творець живих типів

    «Творець живих типів»

    Пам’яті І.С.Нечуя-Левицького (1938 – 1918)

     

    Забагнулося погортати томик із батьківської бібліотеки. Рука потяглася до зібрання творів І.С.Нечуя-Левицького, до читаної ще у школі повісті «Микола Джеря». І вкотре замилувалася знайомою картинкою нашого чарівного краю:

    «…Сонце високо стояло на небі. Хоч була рання весна, але надворі було вже гаряче, як серед літа. З лиману повіяло холодком. Картина за лиманом була дуже пишна. Гори неначе поламались та порепались балками до самого долу. І гори і круті балки зеленіли свіжою весняною травою. Акерман був розкинутий на горах і ніби виставив напоказ проти сонця свої біленькі хати, закидані садками та виноградниками. Над самим лиманом стояла давня генуезька твердиня з високими, довгими, темними стінами з визубнями й зазубнями зверху. Поверх стін, порослих зеленим бадиллям, стриміли високі башти. Муровані стіни з баштами ніби виходили просто з води, а в воді одбивались такі самі стіни й башти, неначе хотіли впасти в глибоку синю безодню…»

     

    Нерідко виїжджав до Одеси, бував у наших краях, проживав у селі Кривда (нині Випасне) один з найвидатніших українських прозаїків І.С.Нечуй-Левицький. Безкрає синє море, сонячна ласка Півдня вабили до себе письменника й залишили виразний слід у його творчості. На історичному матеріалі нашого краю написав він справжні перлини своєї творчості «Над Чорним морем», «Микола Джеря». У творі «Микола Джеря» детально змальовано Аккерман, побут, звичаї людей, чиї долі були пов’язані з краєм. Одна з вулиць села Випасного, яке прилягає до кварталів міста, носить імя головного героя повісті.

     

    Народився Іван Семенович Нечуй-Левицький 25 листопада 1838 року в містечку Стеблеві колишнього Канівського повіту на Київщині у сім’ї священника Семена Степановича Левицького і його дружини Ганни Лук’янівни Трезвінської, вихованиці Лебединського панянського монастиря Чигиринського повіту. Їхній рід односельці вважали праведниками - шість поколінь Левицьких чесно служили Господу.

     

    Батько його був гарним проповідником і просвітником, поважав козацтво і любив Шевченка, відкрив школу для дітей стеблівських кріпаків, разом з якими навчалися й його діти, допоки школу не закрив місцевий поміщик.

     

    Любов’ю до літератури І.С.Нечуй-Левицький завдячує саме батькові, який багато читав, цікавився  історією України, збирав народні пісні та обряди. У батьковій бібліотеці Іван познайомився з історією України, байками Є.Гребінки та “Кобзарем”, що вразив хлопчика своєю високою поезією та народністю.

     

    Мати письменника, дуже чутлива, співуча, весела жінка, померла, коли йому пішов тринадцятий рік. Від неї письменник успадкував м'який народний гумор та багату на влучні приказки мову. Його нянька, баба Мотря, знала безліч народних пісень,  казок, приповідок, брала малого Іванка з собою на весілля та хрестини. От звідки та невимушеність народної мови у літературній творчості письменника.

     

    У 1845 році, після закриття батьківської школи, малого Івана відвезли в Богуслав до дядька Євтропа Трезвінського, який протягом двох років готував хлопця до вступу в духовне училище, бо батько хотів, щоб його син теж став священником. Дев’ятирічним хлопчиком Іванка віддали до Богуславського духовного училища при монастирі, де він навчався шість років, а пізніше, вже студентом Київської духовної семінарії, викладав арифметику, географію та церковнослов’янську мову.

     

    Самостійно Іван Левицький вивчає французьку та німецьку мови. Багато й з насолодою читає. Усі гроші, що дає йому батько, витрачає на книжки. Зачитується Гоголем, Пушкіним. Захоплюється французькою літературою. Та найбільше хлопця вразили твори Тараса Шевченка.

     

    Восени 1861 року І.С.Нечуй-Левицький вступає до Києво-Могилянської духовної академії. Учиться дуже добре. Саме в студентські роки робить він свої перші спроби надрукуватися на сторінках єдиного тоді у всій імперії українського журналу «Основа», який у Петербурзі видавали колишні кирило-мефодіївці. Та отримавши звання магістра богослов’я, Іван Левицький неждано порушує сімейну традицію і присвячує себе педагогічній та літературній діяльності.

     

    Спочатку він працює викладачем російської словесності у Полтавській духовній семінарії. У цей час у Львівському часописі «Правда» виходить друком його перша повість - «Дві московки».

     

    Матеріальні умови учителів у той час у Полтаві були дуже складні. Чимало друзів письменника виїхали у Польщу, то й він попросився туди на місце вчителя. Отож з 1866 року Левицький учителює у гімназіях Речі Посполитої.

    У 1872 році у Львові вийшов перший том «Повістей Івана Нечуя». Літературна критика схвально зустріла твори молодого письменника.

    Відчуваючи відрив від рідного середовища, уже за рік Іван Семенович почав клопотатися про переведення до Одеси або Кишинева. Після шестирічного перебування в Польщі, в 1993 році, прохання письменника задовольнили. І він опинився в Молдавії, де служив у 1-й Кишинівській чоловічій гімназії класним наставником та викладачем російської мови і літератури, старослов’янської і латинської мов та логіки.

     

    Тут його зарплата була у п’ять разів вищою, ніж у Полтаві. І хоч вода Кишинева шкодила здоров'ю І.С.Нечуя-Левицького (у нього була виразкова хвороба шлунку), тут він сумлінно пропрацював двадцять один рік, до пенсії, без жодної відпустки, був гарним учителем і по-батьківськи піклувався про учнів. Він прагнув навчати гімназистів образно мислити, сприймати й відчувати природу, малювати словесний портрет і розуміти психіку людини.

     

    Кишинівський період видався найпліднішим у творчості письменника. Він написав тут чимало своїх творів: «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я», «Баба Палажка і баба Параска», «Старосвітські батюшки і матушки» тощо.

     

    Крім того, у Кишиневі, де зосередилася передова інтелігенція краю, Іван Нечуй-Левицький очолив гурт українських інтелігентів. Читав свої твори, виступав з доповідями на літературні й суспільні теми. Невипадково потрапив під нагляд поліції. 30 листопада 1881 р. начальник Бессарабської жандармської управи повідомляв Петербурзький департамент державної поліції: «Весною 1879 р., коли в Кишиневі поширені були сходки молоді, …звернув на себе увагу вчитель російської мови в Кишинівській гімназії, колезький радник Іван Семенович Левицький — як завзятий хохломан…». І тільки захист директора гімназії та інших впливових осіб допоміг йому уникнути репресій.

     

    Можливо, саме постійне переслідування з боку агентів Бессарабського губернського жандармського управління змусили І.Левицького залишити у сорок сім років вчителювання. І.Левицький іде у відставку статським радником (генералом), нагороджений орденами Святої Анни ІІ та ІІІ ступеня, Святого Станіслава ІІ ступеня, отримаши спадкове дворянство. І повністю присвячує себе літературній діяльності, захищає реалізм, національність та народність.

    За півсторіччя І.С.Нечуй-Левицький написав понад 50 творів: оповідання, нариси, повісті й романи, побутові комедії, історичні драми, літературно-публіцистичні статті, театральні рецензії, історичні та мовознавчі праці. Його повісті з задоволенням, за словами І.Франка, «читала вся Мала Русь».

    За сприяння Лондонського Біблійного товариства І.С.Нечуй-Левицький утрьох iз П.Кулішем та І.Пулюєм перекладає українською мовою “Біблію”, видану 1903 року у Відні в друкарні А.Гольцгаузена.

     

    І.С.Нечуй-Левицький завжди був серед людей. У будь-якому товаристві письменник почувався невимушено, до всіх привітний, добродушний. Захоплюється театром, живописом, співає в хорі, у нього був гарний тенор. Знався на музиці, грав на роялі, чи не на тому самому, фірми «Беккер», що зберігається в його хаті-музеї. Письменник купив його в подарунок Надії Іванівні Сольській, сестрі однокласника, з якою заручився після закінчення духовної академії. Та, видно, не судилося їм бути разом. Відтоді І.С.Нечуй-Левицький, однолюб, так і не одружився.

     

    Прожив життя самітником, залишаючись завжди людиною загадковою, дуже пунктуальною і навіть педантичною, який завжди відверто і сміливо висловлював свою думку. Був переконаний: «Людина без національності, як дерево без коріння: воно зачучверіє і всохне». Наполягав, що «писати треба так, як люди говорять». Навіть у заповіті вимагав, щоб так його друкували.

    Переїхавши до Києва, письменник живе на невеличку пенсію, якої ледве вистачає на харчі та плату за квартиру, всю заставлену книгами. Літературних гонорарів не отримував, але до останку трудився, намагаючись закінчити розпочаті твори. Доля розпорядилася так, що помер І.С.Нечуй-Левицький 2 квітня 1918 року у Дегтярівському притулку для шляхетних самотніх людей і похований був на Байковому кладовищі за державний кошт.

    Якими щирими, сповненими любовю й сьогодні звучать його слова «Наша земля на Українi, як золото… Наша народна пісня поетична й чудова... Наша мова багата, як щире золото… Нам не треба війни, а треба просвіти!»

    І. Богатирська,

    зберігач фондів краєзнавчого музею

     

    Категория: Статьи | Добавил: БДКМ (18.06.2018)
    Просмотров: 9 | Рейтинг: 0.0/0
    Всего комментариев: 0